Лисята учатся всему у мамы:
Шебурша листвой и жуков поискивая,
Иногда, играя, спотыкаются лбами
Иногда показалось бы что они — киски:

Рыжие веретена, рыжие вереницы
Лисят не бывает дома, они бегают
Когда пропадает хвост мамы-лисицы
Учатся опасатся суки пегой:

Сами, без посторонней помощи
Прячутся в норы, в коряги ныряют
И даже если маму в крови, стонущую,
Увидят — убегать примутся рьяно:

Прятаться, зарыватся в листву палую
Поскуливая, погрызая коренья
Потом возвращаются к маме, малые
И откровенно ненавидят взросление:

Труп облизывают, трутся о труп,
Скулят, словно пегой суки щеночьки,
Засыпают, отходят, веселеют к утру…
А вот нам за них все еще грустно очень

І
Його стіни сосново безвухі
його вікна близорукі завжди заспані
він тримає за дверима людину-льодяника
висмоктує з нього сни у роті перекочує
насолоджується ним наче безтіла голова льодяником
і вмовляє порухом кожним застрягнути десь у горлі

ІІ
Саудівська Аравія ніби очі твої
людино-льодянику твої очі повні нафти
чорне золото для режисерів паливо для проповідників
ти ховаєш його в будинку за містом заляпуєш подушки нафтою
фотографії теж заляпуєш і вони горять у руках
і за вікном горить щось але ти не дивишся ти не виходиш

Зрештою, я хотів послухати нормальну поезію,
Щоб без матів, зайвого порно та надмірної агресії.
Хотів почути нових авторів, побачити їхні світлі обличчя,
Як у франка у його бурній молодості.
Зрештою, хотів зустріти там інтелігенцію, а не звичну публіку
З центральних районів, цих дивних дівчат у їхньому кітчі,
Ви не подумайте я не проти second hand`у,
Скоріш навпаки.
Але тут вже питання власних смаків.

Хотів вперше привести дівчину, показати їй чим я займаюсь.
І щоб після побаченого, вона мені не сказала:
«Вибач коханий, але це не занадто?».
Проте, якщо подумати глибше, то вся ця публіка, їхній прикід
Та і кохана, зрештою, мені цього вечора відверто по-барабану.
Я просто хотів послухати нормальну поезію.
Таку, після якої є бажання напитись, поїхати в карпатські села
І там гордо заявити, що я українець!
Приблизно такі думки були в моїй голові,
Дорогою на черговий літературний вечір…

Коли ж я прийшов у прокурене приміщення,
То відчув всю глибину свого заблудження.
На сцені хтось читав вірш про політиків,
Постійно матюкався і прирівнював їх з свійськими тваринами.
Хтось заливався пивом і горілкою,
Голосно і жваво коментуючи виступ молодого поета.
А дехто, їх до речі була відчутна більшість.
Спілкувались з іншими тими, кому відверто було похуй,
Хто там і що читає.
Головне, що це зараз ніби як модно,
Приходити на нормальну сучасну поезію.

Відчуваю як падають зорі,
торкаючись горизонту звуком розбитої об асфальт пляшки,
випускаючи на волю
свої нутрощі кольору гарячого карамелю,
який ми з тобою так любили готувати в дитинстві.
Тендітні жіночі пальчики,
водять по обідку бокалу наповненого полудневою спекою,
і в цих медових відтінках,
крізь кришталь, просвічується ретроспектива минулого,
підкреслена замислуватим орнаментом радянської богемності.
Сонце позаторішніх весен
проникає в судини разом з тонким ароматом спогадів.
Крістіна Брондо чи то може так,
здалося, а насправді то образ
існуюче неіснуючої мене, зітканий з тонкого оксамиту іллюзій
невідзнятого фотознімку, де Я-П'Ю-КОНЬЯК…

тихо… тсссс… тиша…

Дай мені кобилячу голову, серце тигрове, ліжко з яблука
Або ж просто поговори зі мною, благаю.
Ти знаєш як мені погано?
Не нервуй мене.
Мовчи, просто слухай, ну, знаєш, як це робиться?
Я взявся за експерименти, ті, про які лялякали.
З дитинства.
Ну, знаєш, гілки прищіплювати до дерева життя. Гриби їсти.
Не круто то все. Слухай, я тобі кажу. Я багато п’ю.
Почав навіть з горла заливати. Бо набридло.
Чашки мити, наливати.
Не скажу шо деградую, скажу, шо історія довга.
І не дивися у вікно. Там другий шар зими у річному торті.
Нічого цікавого, я вчора п’яний
Пів дня дивився.
От так от. Історія довга. Цікава. Мені так здалося.
Я вчора говорив сам з собою.
Не так як в фільмах,
А концентровано. Шукав прогалини у ньому.
В собі самому, знаєш.
З’їж бутерброди. Овочів? Жартуєш? М’ясо і пиво.
Так от, не заважай, благаю, я сьогодні зранку прокинувся.
Ну, не так, як в школу прокидалися, в 9 етапів.
Чи скільки там.
А прокинувся.
Раз, і все, я свіжий і очі не тру навіть. І думаю.
А ти знаєш про список мертвих людей? Я перед твоїм візитом читав.
Довго. Цікаво по-моєму.
Там і міністри, і поети, і біатлоністи.
Багато нового дізнався.
Дізнався, що Спарклхорс вмер. Ти чув?
Ото ж. Вікіпедія і список мертвих людей тобі в поміч.
Толк?
Російське слово. А від Спарклхорса я тащився.
Та й ти.
Пам’ятаєш? А, дійсно, то був Колдплей. Не суть.
Я експериментую, здається, із свідомістю.
Із підсвідомістю? Ні, то з грибами було. Із свідомістю.
Налий мені трохи. І, благаю, скажи щось по ділу.

якшо захочеш тьолочку в постєль —
не довго думай — є коньяк «Кастель»
його ти жваво лий в бокал, дружок
вона тобі оддасть свій пиріжок

її ти в світ диванів й килимів
веди хуччій і там знайди постєль
ти з нею там роби все що хотів
та не забувадь — тобі поміг «Кастель»!

Ко мне приходили сны:
Полчища снов о тебе.
Почище кошмаров иные
Но чаще – полные света.

Лучше бы ты приходил:
Света было бы больше:
Вертели бы вместе винилы,
Винили бы вместе кошку

Мешающую обниматся…
Но ты извне остаешся…
Навязчивая анимация:
Я снов собираю крошки

Пришла осення пора,

Деньков чудесные мгновенья.

В дворах резвиться детвора,

А сердце ищет вдохновенья…

Оно зовет меня туда,

Где средь каштанов и берез

Трепещет зеркало пруда,

От падающих с неба слез.

Туда где в разноцветной кроне,

Воркует пара голубей,

Кривляясьв спину улетающе вороне,

Игриво скачет по тропинке воробей.

Туда где осени пленящие черты,

Тебя зовут нерукотворные творенья.

И укрывая от вселенской суеты,

Даря блаженства дивные мгновенья!!!

Я ЇБУлюблю СЛОНИК і всіх ботів!!!
Єбать… в чому кайф????
НАмахувати самих себе?
Обсирати кожне нове закинуте?І учасників в тому ж числі?
І я знаю, що ви заFUCKаєте і ці мої слова АЛЕ насРАТЬ!!!
Бо це правда… Яка вам колотиме очі… і лоскотатиме язики..і ВИ просто не втримаєтесь від цієї спокуси…
ЗаФАКати… засрати…
Ось і ВСЯ с у (ка) т ь!