Літній джаз навулиці о другій ночі.
Блаженний ритм. Мелодія дощу.
Збігають по вікні останні ноти…
Він щойно стих, а я «на біс» кричу.
А я кричу і прошу знову.
Я пісню цю найбільш люблю.
У тексті там, невипадково,
Слова про тебе, в другому рядку.
Слова про тебе, темп відвертий.
Я просто слухаю. Мовчу…
О другій ночі звуки інструментів.
То літній джаз. Мелодія дощу.

За роками слова, неначе в слухавку старого телефону,
І всі пошкодження – на лініях розірвані думки…
Я тільки поглядом заходжуся… я тільки поглядом збираюся і… тону…
І прислуховуюсь секунду, а це проходять вже роки й роки…

Ти віриш в те, що вже написано у хмарах,
Я хочу вірити у те, що кажеш ти…
З старої слухавки, що з двох кінців – по парах…
Доносяться пошкоджені думки…

стрибнути у прірву часу,
звільнивши мозок від чужого сміття.
і по шаленій спіралі одразу
в гарячу точку прибуття.
мізерна нікчемна відстань
і темп божевільних думок.
всього лиш два різних міста,
в реальності — менше, ніж крок.
скинути зайві брудні бажання
і змити запах липкого життя.
зависнути в ритмі кохання
на кривій серцебиття…

бруд налипає шматками,
відсутність води фатальна.
тепер брудними руками
вивчаю тебе детально.
мій голос пронизує мозок,
а дотик роз"їдає тіло.
допомогти ніхто невзмозі.
я точно так і хотіла.
тобі вже нікуди бігти,
не вирватися із полону.
хапаєш повітря швидко,
і поступово серце холоне.
ти просто змирися з болем,
помреш на моїх колінах,
і я поцілунком долі,
тебе назавжди покину…

хочу пам«ятати, хочу чути,
хочу відчувати, хочу бути,
хочу прагнути і мати,
хочу вірити і знати,
хочу чути ритми серця,
відчувати рухи крові,
хочу бачити, як ллється
по щоках гарячою сльозою
мить життя,
далека й близька,
то чужа, то моя власна,
то щаслива, то нещасна,
то сьогодні, потім завтра,
то брехня, а може й правда

мене знову взяли у полон, не вирватись, не побігти, не втекти…
навіть два кроки назад не ступити.
відчуваю себе піддослідною.
залишилось тільки змиритись і чекати, чекати, що буде далі,
що на цей раз…

знову електричний стілець, вплив газу на організм людини…
чи, як минулого. залишити мене без повітря,
наодинці з власними думками…

це все величезна система: сотні, тисячі, мільйони механізмів…
і в кожного своє місце, своя роль, своє завдання.
а мій апарат тимчасово дав збій, очі не світяться так, як у інших, рухи заповільнені, а от думки…
думки навпаки — все швидше й швидше, швидше й швидше.
складається враження, що мозок скоро вибухне або, як мінімум, полетить якась деталь, і обов«язково незамінна…
а зрештою всі вони індивідуальні і ремотту не підлягають,
та якщо і підлягають, то поставлять щось чуже, інакшого виробника і, обов»язково, піде щось не так…

ну от, знову: все швидше й швидше, швидше й швидше. корпус стоїть на місті, а думки…

сотні, тисячі, мільйони механізмів і всі в одній системі. і в кожного своє місце, своя роль, своє завдання.
а я не можу навести порядок у своїх файлах.
викинути все зайве, лишити тьльки головне, важливе для роботи.
серед власного безладу й сміття не можу знайти своє місце, свою роль, своє завдання…

до вечора фарба спадає з очей
і обличчя заспокоюється втомою
нас єднало розмовами кілька ночей
і ділило назавжди дорогою

до вечора волосся розтріпане геть
і усмішка стає більш щирою
і стає тоді кожна мить
як впевненість в тобі — вічною

Не говори, что убиваешь,
Ведь жизни не давал…
Не говори, что ты не знаешь,
Ведь когда-то же знал!
Не плачь за мной-мне надоело,
Вновь не вернусь, и не проси,
Держись, родной, мое же дело,
Я не проснусь, меня прости…
Не слышу больше всех вас вместе,
И говорите ко мне зря…
Это кровавой будет местью
Для всех, и даже для тебя!
Беги, кричи, зови на помощь…
Меня ведь нету здесь теперь…
На город опустилась полночь…
Стели постель… и закрой дверь!!!