Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 ранок / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

* * * * *

«Можливо це тимчасове», —
шоранку кажу собі я,
Коли кожну ніч проводжу
біля свого вікна.

Мене мучить вже вкотре безсоння,
знову бачу, як ніч стає днем.
А пташок за вікном не чути –
заважає міцний склопакет.

Храп сусіда дико дратує.
Бачу світло в сусіднім вікні.
Може хтось, як і я, психує,
а може знову галюники.

Та насправді я просто хворію
і неначе «лечу з котушок».
Ніч плавно ранком сіріє
і ридає дощ за вікном.

Важка трагедія березневого ранку...

Важка ситуація березневого ранку
Кішка розбила банку сметанки.
Без жодного галасу,
Без жодного шуму,
Полилась смакота на підлогу.

Кішка стрибнула пружніми лапками,
Апетитно вмокала носик в сметанку.
Сметанку злизала,
Підлогу помила,
А скло на землі розбите залишила.

Прокинулась мати, а з нею і батько,
Вийшли на кухню, щоб з"їсти сметанки.
Побачили скло,
Покарали кішку
І їли млинці без сметани у ліжку.
  • +2
  • 14 червня 2011, 14:56
  • soul
  • 6

Зустріч нового дня в столиці

Ранок… Спершу небо рожевіло. Потім синіло.
Зараз йде дощ. Я виставив на підвіконник вазон у пластиковому стаканчику. Хай живе! Хай тішиться. Усміхаюся. Вбився дощем…
Здираю із себе згорілу шкірку. Сам. Більш нема кому. Але все-одно кайфую. Особливо, коли вдається віддерти великий шматок.
Слухаю музику, що ото її повиложували адміни пабліків, до яких я підписаний. Ранні пташки, ці адміни.
Дороблю лабараторну з «Спецрозділів математики». Це вганяє в сум.
Їм макарони із кетчупом та сосисками. Не смачно.
Але все-одно на душі мені радісно…
  • 0
  • 13 червня 2011, 07:34
  • Ceyvo
  • 8

Загорни мене

Загорни мене в простирадло,
В білий саван, цілуй вуста,
Щоби кожне осіннє падло
Знало: тепла квартира – пуста.
Закури, хай із димом лізе
На поверхню і сум. Ніштяк.
На хвилини лягає залізо
Перестьобаного життя.
Там де ніч піде в дощ – там спокій.
Сіроокими двоє лежать.
Світло гасне, бо світлу пофіг.
Сірооким нікого не жаль.
  • +12
  • 3 жовтня 2010, 11:20
  • edel
  • 10

шоколад

Ішла дівча лужками,
пила водку кружками...(с)

чай

Я чекаю поки запариться мій чай
Сижу і слухаю свою самотність
Лиш чую з-за стіни: "- Давай кінчай !"
Мій мозок розкладається в безодню.

Присутній холод, актуальний в шостій ранку
Відсутній цукор, цигарки й мої думки.
Відсутня ковдра від кінця і до початку
Я тут не відшукаю свої сни.

Я не втамую спрагу і розсиплю кокаїн
Такі солодкі і печельні ноти…
Я в сексі третій лишній як завжди!
Бо крокодилам в сексі не потрібні бегемоти=)

Ультрамарин. Кобальтовий вітраж.

Глибинно-синім спазмом
почуваю свій живіт
Занурюючись у постіль
де ще вчора
снував такий хрусткий Ти
Вчуваю, тваринно, гіркаве безсоння
поводячи віями туманного ранку
Небо витискає
холодні візерунки
на стопах
Тримаючи мить за вітер волосся
несамовито відводимо погляди
наче випускаємо рибин
у храми
Перебігаючи сходами пурпурових
монет
Перетікаю крововиливами твого мозку
у коріння
проростаючи кобальтовим вітражем
крізь ліхтарне скло.

29/30.03.2010
  • +3
  • 1 квітня 2010, 19:43
  • Solomia
  • 3

Між світами

В такий ранок і сон невідомо як минає, за виразом — ніби рукою зніма!
Таке враження, ніби очі крізь повіки відчувають, ЩО робиться навколо. І, повідавши про цікаве оточення мозок, заспокоюються, поки підсвідомість бемкає і верещить, змушуючи тебе прокинутись.
Навколо — тиша й спокій. Аж за мить приходить розуміння, що саме довкруг не так, як завжди…
Такі ранки трапляються лише влітку після нічної грози, чи посеред зими в хрипкий мороз. І тільки коли на небі ані хмаринки, коли повітря таке чисте і прозоре, що радіус колозору збільшується то на декілька кілометрів, а то й на цілий десяток.
Але в момент пробудження думки ой як далеко від бажання зазирнути за обрій. Зараз лише чудуєшся тим дивним видивом…
Яскраві промені (неначе, тобі, лазери!) врізаються в кімнату і, розбившись об протилежну вікнові стіну, стікають гладеньким водоспадом, просочуються у щілини в шпалерах, заповнюють кутки та застигають на підлозі теплою тонкою кригою.
Цілу ніч, не покладаючи рук (???), мороз креслив на вікнах мереживі візерунки, ліпив тендітні витинанки на голе скло, а на останок вкривав мерехтливим шаром. І як, через оце густе плетиво, пробираються сонячні зайчики — неуявимо! Відскакуючи від вікон проїжджаючих мимо автівок та автобусів, вони неначе знаходять бачений лише їм портал в морозяному витворі та опиняються в цій кімнаті. Тут таки починається дикий вигравний танець по стінах, стелі, шафі, іграшках… Ті зайчики раз по раз натикаються одне на одного; розбігаються в різні кутки, обирають спільну траєкторію або ж, неначе закохані, що шукалися всеньке життя, завмирають на місці парами, злившись у ніжному (чи палкому?) притиску губ.
Знаходячись у ліжку і споглядаючи цей казковий мотив, що розіграно лише одному глядачеві, забуваєш, що маєш дихати… І коли легені нарешті починають конвульсивно ковтати молекули кисню — видиво завершено.
Саме в такий момент, десь із глибин підсвідомости, виринає думка, що для переселення в казку потрібно так мало — лише перестати дихати :)!