Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 вірші Енді / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Стрічечки скотчу

Наше життя — це стрічечки скотчу —
такі непомітні на перший погляд,
такі липучі, аж вилазять очі,
і відриваються вони з шматками волосся і болю.

Все наше життя — це кілометри скотчу,
натягнуті як струни на тисячі миль, океанів…
Я ж можу піти, як тільки захочу…
Я зможу піти, коли час настане?

В нашому житті бракує кинджалів,
бракує лез, бензопилок, гострих кутів…
Наші тіла щільно замотані скотчем по самі сандалі.
Натягнуті стрічки співають на вітрі симфонію диких котів.

Все наше життя — це процес налипань і здирань
мокрого снігу, гарячих пісків, тютюнового диму…
Є люди, заради яких без зайвих зітхань
можна здерти з себе хоч шкіру, лиш би не з них — волосину.
  • -7
  • 30 вересня 2009, 09:30
  • Andy
  • 3

двовірш по емо (бойан, розумію)

МИленьке емо висить на стіні,
вчора ще емо — сьогодні вже ні.
  • -6
  • 23 вересня 2009, 09:01
  • Andy
  • 6

Нєхуй їбати колоди (2)

Важливо!!! Передісторія креативу тут.

Нєхуй їбати соснові колоди,
навіть якщо вони солодко пахнуть!
Нєхуй кидатись у лоно свободи,
якщо свобода вдарить по паху.

Нєхуй їбати солодкі цукерки,
від зайвого цукру зуби псуються.
тим більше, що часто ці стриптизерки
насправді колоди, насправді — суки.

Нєхуй навколо водить хороводи,
нєхуй кричати смішними словами —
колоди — вони на те і колоди,
вони на те, щоб лежати дровами.

Ні я не проти їбати колоду
щоб лиш не лишалося скалок у тілі.
А коли виросту — фтопку цю моду,
фтопку скалки, цвілі їм, цвілі!

І хай весь світ наїбнеться в астралі,
хай траха колоди, кущі й каравани —
плюну в обличчя суспільній моралі
і буду тихенько любитись з диваном.
  • 0
  • 20 вересня 2009, 00:42
  • Andy
  • 7

Досить любити колоди (1)

Важливо!!! Передісторія креативу тут.

Досить любити соснові колоди,
навіть якщо вони солодко пахнуть!
Досить кидатись у лоно свободи,
якщо свобода вдарить по паху.

Досить любити солодкі цукерки,
від зайвого цукру зуби псуються.
тим більше, що часто ці стриптизерки
насправді колоди, насправді — суки.

Досить навколо водить хороводи,
досить кричати смішними словами —
колоди — вони на те і колоди,
вони на те, щоб лежати дровами.

Ні я не проти любити колоду
щоб лиш не лишалося скалок у тілі.
А коли виросту — в пічку цю моду,
на звалище скалки, цвілі їм, цвілі!

І хай весь світ повернеться в астралі,
хай любить колоди, кущі й каравани —
плюну в обличчя суспільній моралі
і буду тихенько любитись з диваном.

Теорія і практика підняття мертвих

Я часом позиціоную себе відвертим циніком
і ставлю собі «галочки» за відпрацьовані ази нігілізмів,
гадаю, що вірю лише в те, що не схильний до вірувань
і підношу хвали крокуванню анархії світом.

От наприклад, поки-що не вірю в життя після смерті
(«поки-що», бо мабуть, якщо доживу, увірую в старості).
Так от, навколо, як бомби касетні,
спалахують і розриваються свіжі примаристі.

От відверто не знаю, чи мертвих підняли в правильний спосіб,
як і не знаю, за що їх взагалі підіймати:
щоб освіжити їх образ, втрачений в спамових стосах,
чи, може, стрільнути у них сигарет, бо просто більше нікого немає в палаті?

А ще я не знаю, як вони відіб'ються на моєму майбутньому —
лиш віддзеркаляться, чи таки залишать відбиток?
Я навіть бачу себе, вкритого мертвими і незабутими,
що вкарбувались вічними синцями на пиці.

Страшно думати про кількість подібних вірусів,
посаджених суспільством у моїй підсвідомості.
Страшно вирішити, кого з них кидати під каток зневірення.
Страшно випадково знести голову чОмусь коханому і знайомому.

А ще перед мертвими може бути соромно,
хоча вони самі не мають причин почуватися винними.
Хоч і лиш в наших очах, але можуть бути ображені нами, скромними.
Я до кінця не знаю, у що мені вірити.

Взаємодія із дверним дзвінком

… Ці нові вагони обладнані дверним дзвінком.
Легко можна уявити собі ситуацію:
поїзд шпарить на нічній крейсерській, ривок за ривком,
ніч, тож зовсім ніхто не дістає по рації.

І от, раптом, як грім серед ясної ночі,
звук дзвінка руйнує нічну ідилію!
І головне, це ж нереально — отак заскочить,
та і техніка зовсім нова, щойно окрилена.

І от провідник… Хоча ні, таки провідниця —
така сексуальна зі своєю склянкою чаю,
така сексуальна у своїй синій мініспідниці —
летить на ватних у тамбур і відчиняє…

І от уявіть, уявіть-лише ситуацію:
там стоїть бородань в червонім пальто з кишенями,
блін, каже, рятуйте, блін, я справжній — не мацайте,
лиш дозвольте у вас на даху дати спочинок оленям.

І от я думаю — це ж реально —
потрібен лиш мужик у червоному ватнику,
який би міг провисіти кілька годин безскандально
і не дуже кричав у кисільну темряву матами.

Питання от тільки в тім, де такого знайти,
як переконати і на скільки доведеться проставитись,
і чи не знімуть героя доріг привокзальні мєнти
десь на кінці перона на виїзді з станції?

Гарячі серця

Революція приходить, як поганий застільний товариш,
відкривши ногою двері десь у спинному мозку,
і ти розумієш — якщо її сам не розпалиш,
вона порве всі кишки і потрощить кості.

Сам факт застілля уже породжує збурення
гарячих сердець і, можливо, холодної карми…
Розколиханий ефір тяжіє до контркультурення
і руки сверблять від усвідомлення різниці між ними і нами.

І будь-який рейх чи режим безрозмовно зазнає кінця —
нам би побільше гранат і тротилопакунків!
Виходить, усі революції приходять в гарячі серця
второваним шляхом з розбурханих алкоголем шлунків.
  • +1
  • 14 вересня 2009, 11:50
  • Andy
  • 7

Cонечко зайшло (завершення гештальтів)

Це цікавий сценарій: вбити в собі людину,
а те, що залишиться, вважати Частинкою Бога…
Але ж не так, коли хтось запихає паяльник в спину
і просить свого альфа-самця наступити мені на ногу.

Сонечко, ти, зі своєю мізантропією,
виходить, зовсім на людях не знаєшся…
Типу, якщо подарувати тобі червоні лілії,
імовірно, ти будеш бачити зелені конвалії.

Ти, заклавіатурне диво під звуки «Вінампа»,
ти, крутіша від затоплення «Титаніка» під звуки «Сатисфекшн»…
Виходить, із тебе друг, як із місяця лампа,
виходить, мені без тебе не важче й не легше…

Знаєш, я намагався підійти по-людськи
і навіть гадав, що втерся в довіру…
Твій мікрокосм завис десь на рівні люстри
і, будучи там, сприймає лиш холодну зневіру…

Фак! Ти ж не знаєшся зовсім на людях,
навіть не бачиш, коли я не в адекваті!
В ім'я чого були всі наші потоки флуду,
а ще оті підконьячні обрАзи в квадраті?

Знаєш, сонечко, тепер я, мабуть, і сам — мізантроп.
Я навіть не шкодую про подерту сорочку —
рано чи пізно — я б мусив зробити гопстоп
і припинити битись, як риба об бочку.
  • +7
  • 10 вересня 2009, 09:43
  • Andy
  • 7

Вірш про місто-герой Н. (моновірш, виябуюсь, да...)

Мій модерн загнеться в цьому ретро…
  • -1
  • 9 вересня 2009, 22:34
  • Andy
  • 6

Констатація факту

Люди ходять до центрів культури
заради халявних вайфай-коридорів.