Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 Колиба / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Місяць кольору апельсина

Твір на вільну тему

І

Тісно. Четверо сидять на бічному місці. Чути стукіт: двічі по два.
Багато людей. Дехто спить тихо, дехо хропе. Час від часу чути глибокі вдихи і позіхання. І світло постійно миготить за вікном. Хлопчика намагаються вмістити – на бічному місці це не так просто. Він деколи спить, але часто прокидається від зупинок потяга.
Шепіт новоприбулих настільки голосний, що багато хто прокидається. Пакунки нагадують про бідність і заробітки, в них лежать польські іграшки та печиво.

( Читати далі )

Колись треба буде попрощатись...

Найкращий спосіб прощання – це втримати конкретний спогад радости.
К. Кастанеда, «Казки про силу»

Ми прощаємося щодня. Коли розходимося по домівках чи просто ідемо далі, по різних дорогах. Ми щодня прощаємося, будь-як. Це може бути слово «па», а може – просто рух або погляд. Ми завжди прощаємося.
Коли ти йдеш і не прощаєшся – я прощаюсь за тебе. Проводжаю поглядом і говорю тобі «па» німими неіснуючими словами. Колись нам усім треба буде попрощатись.
Колись прийде час – і зникне дотик і подих. Зникне усмішка чи навіть сумний погляд, що дивиться так глибоко і водночас так непристрасно… Колись треба буде попрощатись з усіма. Або з кожним окремо, або якось так. Прийде час, і ми розстанемось, як колись зустрілись. Просто назавжди розійдемось, знаючи, що вже напевно ніколи не побачимо один одного. Звичайно, може, буде яскравий день, і в момент прощання здійметься сильний вітер і почне падати злива. Або просто нічого не станеться, і ми мовчки поплетемося по вибитій бруківці чи по піску, або похлюпочемо по чистій спокійній воді, вдивляючись у небесну блакить. Можуть заплющитися назавжди очі, або ноги понесуть тебе чи мене на потяг, щоб потім ніколи не повернутись.
Колись назавжди треба буде попрощатись з тобою. І ми обоє це знаємо. Щосекунди хтось з кимсь прощається, не залишаючи ні надії, ні думки. І згодом потерте і пом’яте фото чи переглянутий сотні разів ролик будуть навіювати лише сумні прощальні спогади, які потім також кануть у небуття, і залишиться тільки невідоме почуття абсолютної самотности…
Колись треба буде попрощатись… А я не хочу. Бо я – проти. Я буду просити залишити тебе поруч зі мною. Спокійно спати і знати, що не треба прощатись…
Я ліпше скажу тобі «добраніч!»…

26.12.2005
  • +3
  • 4 червня 2009, 00:11
  • kolyba
  • 4

Забудь. Живи

Забудь про те, що хтось колись
забув тебе, і посміхнись.
Забудь, що зимно, що життя
десь плаче тихо у кутку.
Не можна бути, як дитина,
що зранку сонце загубила,
а десь вночі його знайшла…
Забудь про те, що хочеш ти
забути все і зникнути,
бо завжди будеш тут чи там,
бо завжди будеш плакати.
Ти можеш бачити життя,
ти можеш просто розібратись
у тому, як воно пливе
у ту безкрайнюю цікавість.

Забудь мене, себе, усіх,
забудь, що сон завжди короткий,
що день без пристрасних утіх
не переходить в довгі ночі.
Що серце деколи сміється,
а деколи кричить й реве,
що хтось колись меча встромив
у твої ніжні тихі груди.
Забудь, що сонце через краплі
відблискує твоїм бажанням,
а згодом падає на землю
і розбивається на друзки.
А ще ти деколи бажаєш
читати книги про кохання,
або про вбивство і про Бога
чи просто різні там романи
про те, що хтось сміється з інших,
і ти смієшся, як завжди…

Забудь, що сльози не розтануть,
що сміх не рознесеться вітром,
забудь те тихеє блаженство,
що вже ніколи не скінчиться.
І спів птахів, що припинився
десь перед першим падолистом,
сичання змій, що у пустелі
теж згадують своє дитинство.
Забудь про цей забутий список,
що десь кружляє в голові
моїй. І всякі ці розлуки,
що стерті із життя давно…

Забудь, що вже давно забуте,
бо вже ніколи не згадаєш,
що хтось сьогодні народився,
це, може, ти, а може, я…
І десь назавжди залишилась
чиясь невиспана душа…

Та ти ніколи не забудеш,
що ти живеш, що будеш жити.

І згодом спогади прилинуть
про всі вітри, і місяць, й зорі.
А може, і мене згадаєш,
коли ти усміхнешся Богу.
І згодом ти Йому розкажеш,
наскільки сніг не є холодним,
а сонце деколи морозить
і сльози сохнуть не від щастя,
а біль бува, як мед, солодкий,
а сном ми деколи живемо,
і мрії деколи – реальність.
Що радив Я тобі забути
усе, щоб потім все згадати…
й відчути смак холодних фруктів,
і тисняву десь серед люду,
і теплі очі, що не тільки
прекрасно світять, але й гріють.
Щоб потім просто всіх простити.
І мати спокій вже назавжди…

А зараз просто все забудь.
Бо це не важко – пам’ятати.
Найважче просто далі йти…

Забудь. Живи. Прости. Люби

18.12.2005
  • +5
  • 31 травня 2009, 23:00
  • kolyba
  • 6

Знаєш

— Знаєш, у чому прикол?
— В чому?
— В тому, шо немає ніякого приколу. Все просто.

***

Сьогодні падав дощ. Але не тут. Я не знаю, шо було тут. Мене не було. Я був там, де дощ. Він падав великими краплями на моє сухе обличчя і омивав усі шрами, що поробилися в різний час. Вони розбивалися і летіли в різні сторони, не бачачи нічого на своєму шляху. А я навіть не намагався їх спіймати. Сьогодні падав дощ.
Надворі тихо, наче покійники вирішили нарешті помовчати. А то вже набридло… Постійно стукотять колеса по оббитій бруківці, від чого утворюються тріщини на їхній дерев’яній шкірі. Безперервний рух вже задовбав. Спати і тільки спати. Час мого безсоння постійно збільшується. Вже десь п’ять років. Було три, потім чотири, тепер п’ять.
Все просто. І я є в тому «просто». І ти теж. І всі.

***

— Я просто хочу назад. Я змучився бачити це коло. Зупиніть хтось це коло!!!
— Тихо. Тримай його. – вона звернулася до когось збоку.
— Коло. Коло. КОЛОКОЛОКОЛОКОЛОКОЛО. Гррррр.
— Дивись мені в очі. Чуєш? – її голос постійно звучав у вухах.
— Я не можу його втримати. Ти мене чуєш? Він постійно гарчить. Очі закриває. Шось не те.
Марина вмастила по щоці, а потім взяла голову в руки:
— Дивись… Попий. На. – вода повільно вливалась в горло, час від часу виливаючись з рота.

***

Я бачив хмари. Вони висіли наді мною, як велика сіра перина. Було тепло. А небо було десь над ними. Я був…
Сотні сотень митей я прожив. Задовго до себе. Я слухав голос у тиші. А зараз не чую. Скажіть мені шось. Бо я не засну.

***

— Що сталось? –
— Я не знаю, все було нормально, і тут… Боже. Подивись на його очі! – вона скрикнула і на мить відхилилась.
— Він далі гарчить. Нічого не говорить. Щось говорив?
— Та я не пам’ятаю, чорт!
— Його зараз розірве. Але вже заспокоюється.

***

Все просто. Зараз вийде. Вийде. А я хочу лишитись. Я розділився. Дайте мені автомат, або лишіть в спокої і дайте виспатись.

***

— Він шось говорить.
— Слухай.
— Господи, Господи, Господи, Господи, Господи… Гос…по…ди… Боже.

***

— Знаєш, у чому прикол?
— В чому?
— В тому, шо немає ніякого приколу. Все… Просто…

26.09.2005
  • +5
  • 31 травня 2009, 00:38
  • kolyba
  • 4

Перетвори мене на леопарда

Перетвори мене на леопарда:
Я кігтями розчищу павутиння,
Якщо десь з’явиться перед тобою.
Я розжену далеко диких звірів.
На листя винесу легеньке…
Перетвори мене на леопарда.

Або зроби із мене ти колібрі:
Я віднесу тебе у рай фіалок,
Там дам тобі нектару скуштувати.
Від сонця крила я поставлю,
І зачарую співом своїх друзів…
Так-так, зроби із мене ти колібрі.

Та ти зробила з мене вже людину.
І на шляху не буде павутиння,
А дикі звірі б’ють тобі поклони.
Співаєш дзвінко над землею,
Твій поцілунок – солодко-нектарний.
Бо ти є ангел з літніми очима.

28.05.2009
  • +4
  • 28 травня 2009, 01:03
  • kolyba
  • 8

Етюд

Йому 20. Ні, 40.
Перон. А він стоїть і дивиться вдалину. Його світло-русе волосся похитується від легкого вітру – на перонах протяги. Пальто щільно застібнуте, а на шиї зав'язаний шалик. За спиною шумлять цигани. Вони чекають на свій потяг. Цікаво, куди цигани їдуть?
І гул голосів. Підошви ковзають по бруківці, а диспетчерка оголошує нове призначення. Приїзд-від'їзд. Голос думає про чоловіка в майці. В ліжку. Його похропування і мимовільний порух носом. В диспетчерській мрія літає по кімнаті.
Йому 40. Ні, 30. Вдалині літають чайки, проте він їх не бачить. Лише засунув руки у кишені, бо стає холодно. Заплющує очі. На сусідній колії проходить собача. Мале – сіро-буре. Хвостик розганяє пил, що висить у повітрі. Песик нюхає ногу маленького хлопчика, що сидить на лавці. Після почутого звідкись вигуку щеня біжить до розчинених дверей у стіні перону.
Йому 30. Ні, 50. Він потирає чоло рукою і зітхає. Диспетчерка оголошує нове прибуття потяга. Знадвору вилітає жовто-зелений листок клена. Мабуть, осінь. Можливо, вже жовтень. Видно перший вагон.
Йому 50. Ні, 20. Він усміхається.

26.05.2009
  • +10
  • 27 травня 2009, 13:25
  • kolyba
  • 5

Бабай

— Ну, що далі робити? Анекдоти порозказували… – ображено сказав Богдан
— А давайте тоді страшилки! – таємничо вимовила Христя
— Давайте!
— Давайте.
В кімнаті сиділи три хлопчики і двоє дівчаток. За вікном відчувалося тепле літнє повітря. Зорі сяяли. Хмар не було видно, отже, дощу не мало бути. В кімнаті стояло два ліжка, ще три було в сусідній. Видно було, що на цих двох спали дівчатка, бо вони були обгорнуті простирадлами. Хлопці сиділи біля них, хто на ліжку, хто на підлозі.
— Ну, хто перший?
— Давай я – озвався Данило. – Одного разу – почав він тихо – жила собі сім’я. Проста сім’я. Було їх троє: батьки і дочка. Добре жили, нічого поганого не робили. Аж тут одного дня помітили батьки, що їхня дочка пізно лягає спати… Вони лягали, як батьки, пізно вечором, але дочка лягала ще пізніше, посеред ночі! Злякалися вони, може захворіла, думають. І відвели її до лікаря. Той каже: «Нічого поганого. Тільки от вона дуже ретельно на мене дивилася. Тому поведіть її до окуліста. Може, бачить погано».
— А то який лікар був? – спитала Оля
— Гінеколог, хі-хі – пожартував Олег. Дівчата переглянулись, покрутивши пальцем біля скроні.
— Та слухайте! Ведуть, значить, вони її до окуліста. Той теж дивився-дивився, і сказав, шо з очима все добре! Вона просто дуже думає багато. Розумна. Досліджує. Навіть ближче до нього сіла, коли він її питав про проблеми. Відведіть, каже, до психіатра. Чи психолога, якось там. Відвели. І чекають. Довго немає. Стукають, відчиняють двері, дивляться – сидять, говорять. Чекають далі… – Христя нахилилася ближче до Данила, бо він почав тихіше говорити. – Думають, шось не те. Відчиняють двері, а посеред кімнати сидить їхня дочка на кріслі, психолога нема. Вони підходять, і питають, шо таке? Мова мовчить. Вони ближче підходять… нахиляються… а вона… – хлопець ще тихіше заговорив, а потім крикнув – «Віддай свої очі!»
— А! – скрикнули всі. Христя аж підскочила на ліжку. – Ну тебе! В мене майже інфаркт! ой!
— Інфаркт… Ха-ха! – засміявся Богдан. Він сидів на підлозі. Тепер сперся на руки за спиною.
— А давайте про Бабая! – сказала Оля
— Та ну, Бабая! Ним і так дітей лякають!
— Ну давайте! — вона продовжила – Слухайте. Був собі хлопчик… І не слухався він нікого…
— Я не хочу того слухати! Бабая немає.
— Перестань ти! До чого тут це? Ви взагалі знаєте, що робить Бабай? – спитала Оля.
— Що?
— Він забирає неслухняних дітей. Закриває їх в хаті і йде. А вони далі там живуть. Ніхто ніколи їх більше не бачить.
— Хто таке придумав? – сказав Богдан.
— Ніхто. Це правда.
— Неправда! – крикнув хлопець. – Немає ніякого Бабая! Мене мама ним лякати хотіла, а я не вірив. Я тоді якраз постійно їсти не хотів. От як не хотів їсти, мама весь час «Бабай прийде...». Немає ніякого Бабая!
— Богдане… – обізвався Олег
— Немає! Я сказав немає! – він вскочив на ноги. – Немає! Немає! Немає! Немає, чуєте?… – почав схлипувати – Немає… не…не…не…ма...є…
Олег сперся на стіну. Рукою провів по триденній щетині. Христя поправила шлейку ліфчика і подивилася у прозоре вікно. За ним був тільки ліс. Тиша огортала все навколо. Тільки час від часу чулося похлюпування Богдана.

30.04.2004

Бабай

— Ну, що далі робити? Анекдоти порозказували… – ображено сказав Богдан
— А давайте тоді страшилки! – таємничо вимовила Христя
— Давайте!
— Давайте.
В кімнаті сиділи три хлопчики і двоє дівчаток. За вікном відчувалося тепле літнє повітря. Зорі сяяли. Хмар не було видно, отже, дощу не мало бути. В кімнаті стояло два ліжка, ще три було в сусідній. Видно було, що на цих двох спали дівчатка, бо вони були обгорнуті простирадлами. Хлопці сиділи біля них, хто на ліжку, хто на підлозі.
— Ну, хто перший?
— Давай я – озвався Данило. – Одного разу – почав він тихо – жила собі сім’я. Проста сім’я. Було їх троє: батьки і дочка. Добре жили, нічого поганого не робили. Аж тут одного дня помітили батьки, що їхня дочка пізно лягає спати… Вони лягали, як батьки, пізно вечором, але дочка лягала ще пізніше, посеред ночі! Злякалися вони, може захворіла, думають. І відвели її до лікаря. Той каже: «Нічого поганого. Тільки от вона дуже ретельно на мене дивилася. Тому поведіть її до окуліста. Може, бачить погано».
— А то який лікар був? – спитала Оля
— Гінеколог, хі-хі – пожартував Олег. Дівчата переглянулись, покрутивши пальцем біля скроні.
— Та слухайте! Ведуть, значить, вони її до окуліста. Той теж дивився-дивився, і сказав, шо з очима все добре! Вона просто дуже думає багато. Розумна. Досліджує. Навіть ближче до нього сіла, коли він її питав про проблеми. Відведіть, каже, до психіатра. Чи психолога, якось там. Відвели. І чекають. Довго немає. Стукають, відчиняють двері, дивляться – сидять, говорять. Чекають далі… – Христя нахилилася ближче до Данила, бо він почав тихіше говорити. – Думають, шось не те. Відчиняють двері, а посеред кімнати сидить їхня дочка на кріслі, психолога нема. Вони підходять, і питають, шо таке? Мова мовчить. Вони ближче підходять… нахиляються… а вона… – хлопець ще тихіше заговорив, а потім крикнув – «Віддай свої очі!»
— А! – скрикнули всі. Христя аж підскочила на ліжку. – Ну тебе! В мене майже інфаркт! ой!
— Інфаркт… Ха-ха! – засміявся Богдан. Він сидів на підлозі. Тепер сперся на руки за спиною.
— А давайте про Бабая! – сказала Оля
— Та ну, Бабая! Ним і так дітей лякають!
— Ну давайте! — вона продовжила – Слухайте. Був собі хлопчик… І не слухався він нікого…
— Я не хочу того слухати! Бабая немає.
— Перестань ти! До чого тут це? Ви взагалі знаєте, що робить Бабай? – спитала Оля.
— Що?
— Він забирає неслухняних дітей. Закриває їх в хаті і йде. А вони далі там живуть. Ніхто ніколи їх більше не бачить.
— Хто таке придумав? – сказав Богдан.
— Ніхто. Це правда.
— Неправда! – крикнув хлопець. – Немає ніякого Бабая! Мене мама ним лякати хотіла, а я не вірив. Я тоді якраз постійно їсти не хотів. От як не хотів їсти, мама весь час «Бабай прийде...». Немає ніякого Бабая!
— Богдане… – обізвався Олег
— Немає! Я сказав немає! – він вскочив на ноги. – Немає! Немає! Немає! Немає, чуєте?… – почав схлипувати – Немає… не…не…не…ма...є…
Олег сперся на стіну. Рукою провів по триденній щетині. Христя поправила шлейку ліфчика і подивилася у прозоре вікно. За ним був тільки ліс. Тиша огортала все навколо. Тільки час від часу чулося похлюпування Богдана.

30.04.2004

Бабай

— Ну, що далі робити? Анекдоти порозказували… – ображено сказав Богдан
— А давайте тоді страшилки! – таємничо вимовила Христя
— Давайте!
— Давайте.
В кімнаті сиділи три хлопчики і двоє дівчаток. За вікном відчувалося тепле літнє повітря. Зорі сяяли. Хмар не було видно, отже, дощу не мало бути. В кімнаті стояло два ліжка, ще три було в сусідній. Видно було, що на цих двох спали дівчатка, бо вони були обгорнуті простирадлами. Хлопці сиділи біля них, хто на ліжку, хто на підлозі.
— Ну, хто перший?
— Давай я – озвався Данило. – Одного разу – почав він тихо – жила собі сім’я. Проста сім’я. Було їх троє: батьки і дочка. Добре жили, нічого поганого не робили. Аж тут одного дня помітили батьки, що їхня дочка пізно лягає спати… Вони лягали, як батьки, пізно вечором, але дочка лягала ще пізніше, посеред ночі! Злякалися вони, може захворіла, думають. І відвели її до лікаря. Той каже: «Нічого поганого. Тільки от вона дуже ретельно на мене дивилася. Тому поведіть її до окуліста. Може, бачить погано».
— А то який лікар був? – спитала Оля
— Гінеколог, хі-хі – пожартував Олег. Дівчата переглянулись, покрутивши пальцем біля скроні.
— Та слухайте! Ведуть, значить, вони її до окуліста. Той теж дивився-дивився, і сказав, шо з очима все добре! Вона просто дуже думає багато. Розумна. Досліджує. Навіть ближче до нього сіла, коли він її питав про проблеми. Відведіть, каже, до психіатра. Чи психолога, якось там. Відвели. І чекають. Довго немає. Стукають, відчиняють двері, дивляться – сидять, говорять. Чекають далі… – Христя нахилилася ближче до Данила, бо він почав тихіше говорити. – Думають, шось не те. Відчиняють двері, а посеред кімнати сидить їхня дочка на кріслі, психолога нема. Вони підходять, і питають, шо таке? Мова мовчить. Вони ближче підходять… нахиляються… а вона… – хлопець ще тихіше заговорив, а потім крикнув – «Віддай свої очі!»
— А! – скрикнули всі. Христя аж підскочила на ліжку. – Ну тебе! В мене майже інфаркт! ой!
— Інфаркт… Ха-ха! – засміявся Богдан. Він сидів на підлозі. Тепер сперся на руки за спиною.
— А давайте про Бабая! – сказала Оля
— Та ну, Бабая! Ним і так дітей лякають!
— Ну давайте! — вона продовжила – Слухайте. Був собі хлопчик… І не слухався він нікого…
— Я не хочу того слухати! Бабая немає.
— Перестань ти! До чого тут це? Ви взагалі знаєте, що робить Бабай? – спитала Оля.
— Що?
— Він забирає неслухняних дітей. Закриває їх в хаті і йде. А вони далі там живуть. Ніхто ніколи їх більше не бачить.
— Хто таке придумав? – сказав Богдан.
— Ніхто. Це правда.
— Неправда! – крикнув хлопець. – Немає ніякого Бабая! Мене мама ним лякати хотіла, а я не вірив. Я тоді якраз постійно їсти не хотів. От як не хотів їсти, мама весь час «Бабай прийде...». Немає ніякого Бабая!
— Богдане… – обізвався Олег
— Немає! Я сказав немає! – він вскочив на ноги. – Немає! Немає! Немає! Немає, чуєте?… – почав схлипувати – Немає… не…не…не…ма...є…
Олег сперся на стіну. Рукою провів по триденній щетині. Христя поправила шлейку ліфчика і подивилася у прозоре вікно. За ним був тільки ліс. Тиша огортала все навколо. Тільки час від часу чулося похлюпування Богдана.

30.04.2004