в мене глибоко чорні очі
і роздряпаний рот
в мене неслухняна стрижка
і напівсховане вухо
в мене індіанець на футболці
і сова
в мене освітлене обличчя
і глибоко чорні очі

блакитна і відтінково-біла легкість у повітрі
легкість дуги переміщення сонця і відрізків пташиних переміщень
повні груди повітря – це повні легені легкості
тож коли затримуєш дихання – наповнюєшся, переповнюєшся, рожевієш
і чайник всередині закипає
розширюючись

цей чайник твій – між квітами землі
металевим боком світло відливає, відблискує
між квітами ще можуть бути склянки з чаєм і переламаними оптикою ложечками
ще ширше – мокра і свіжа церата, сонцем залита веранда, безмежно розширений простір
і легкість неба

ці квіти твої – неодмінно польові
які їх імена ти пам’ятаєш?
поширені: ромашки, волошки та дзвіночки
останні – двох видів – сині та блідо-фіолетові
цілющий звіробій
пахуча матіола
колоритні – деревій та заяча морква
та інші – забуті або й незнані
але живі, запахущі, кольористі

ця легкість твоя – коли посеред поля у низинці роздягаємось
щоби бути до блакитного та відтінково-білого ближчими
щоби відблискувати спітнілою шкірою
мов добре начищені чайники
мов наповнені брунатною прозорістю склянки
між квітів
на вологій цераті землі
у безмежній веранді літа

ніхто не переможе кафе «Ковчег» біля протестантської церкви
навіть час, який — доводячи знищенність матерії —
розставляє своїх теперішніх протеже — банки, супермаркети, фастфуди —
по периметру
не заповзши хіба іще до їдальні «Берізка»

вісім років тому я шукав у Ковчезі найдешевший знавколо чай — і — здається — знаходив
вісім років тому в мене пробивались перші молочні зуби поезії щоби випасти за декілька років
я хотів кусатися ними
пити дешевий час, заїдаючи ватрушками, вперше вичитаними в «Карлсоні» Ліндґрен

напевне, протестанти вміють консервувати спогади як дбайливі домогосподарки — помідори чи вишні
тож спогади виходять на смак м'ясистими, з кислинкою і пряністю
як про кафе «Ковчег» в якому я був лише одного разу
бо чай виявився відверто хріновим, та і взагалі
мені здалося там дико нудо та прісно, інтенсивно нецікаво
не те що у кафе «Валерія» на Михайлівській

ти спиш під величезним махровим рушником
ніби вийняте з купелі дитятко — чисте-чисте
ніби щойно вирізблена з дерева корисна і красива річ
якою іще ніхто не милувався, яку іще ніхто не використав
тому твій спокій досконалий

малі альпіністи моїх пальців вивчають твою спинку
ти спиш і їм особливо зручно тепер неквапливо зміщуватись
іще менші альпіністи моїх вій торкаються твоєї щічки
видобуваючи усмішки з нас обох
мою — свідому, твою — крізьсонну

весна досягає свого апогею
зливи змагаються із сонцем за кожну хвилину нашого часу
сусідська бабуся сапає бур'ян під багатоповерхівкою
бо що ж іще корисного їй в цьому місті зробити
але я будити тебе все одно не наважусь
розбудити тебе — це як зламати спокій
це як покласти дитятко не під махровий рушник, а на шафову полицю
це як вперше зачерпнути дерев'яним кухликом води
і назавжди змінити його колір

ти прокинешся сама коли злива із сонцем знову посваряться
привітаєш усіх моїх альпіністів
уже усвідомленою усмішкою
і ми разом — в чотири руки —
застелимо ліжко величезним махровим рушником

…скрикне в нічному лісі –
(птаха, людина, звір?)
Місяць самотньо висить
З дерева тче узір:
Тіні нічні чорніші…
Голос вночі дрижить –
Ніби вібрує тиша
М’якістю на ножі.
Трави зашила глиця,
Гостро вколола мох…
Біла дитина – місяць –
Вислизне з пелюшок.

застуда ніби велика-велика важка і ледача тварина а ще ніби перше похолодання спочатку осені коли виходиш на балкон а навколо зелені ще дерева уже сумують – тремтять на вітрі сльозинами листя і непомітно переходять в будівлі окремими гілками та незручними кутами зору;
застуда – це площа до якої сходяться вулички дощу ліків пледу і ліжка малинового чаю прочинених на балкон дверей жорсткої музики гарячої пінистої ванної хорошої книги небажання кудись іти і необхідності іти – остання вулиця таки виходить із застуди в частину міста яка згодом стане хворобою;
хвороба – це коли лежиш у ліжку дивлячись у білу стіну і вона раптово вражає глибиною – вона стає з площини кубом вона має простір в собі – простір який може бачити лише хвороба схована зокрема в очах;
коли застуда – світ складається з лікарні – в ній височенна стеля і стерильне світло з навколишніх авт вікон мокрих кав’ярень;
в ній пацієнти слухають спеціальну ретельно розроблену музику для лікарні – розтинання шинами калюж – злетів сполоханих птахів – вигуків прирічкових вантажників – намотування бинтів і розтинання шкіри — кашлів і глибоких легеневих зітхань;
лікарня перенаселена а палати в ній з’єднані місцями для піших прогулянок маршрутками автобусами та іншими транспортами;
є палати для сну для роботи для кохання для відпочинку для забуття для переживання для ненависті для втоми для себе і для когось а ще є безліч більш спеціальних палат як-от палати для стоянням під аркою-коридором між двома будівлями як на території онкоцентру по вулиці ломоносова в києві або палати закидання зв’язаних шнурівкою кедів на дерева де вже з десяток пар подібних кедів висить;
схожа на подорож перемінного струму або великої зграї ворон – схожа на пиття міцного чаю з коньяком або коротких палаючих коктейлів – спочатку забиває дихання потім обпалює нутрощі але згодом все спокійно й хороше а сто років самотності читаються за три або й за два дні;
схожа на жовті цупкі штори крізь які все одно просвічує світло видужування – хоч і повільного і зрештою не надто бажаного бо лікарня ризикує знову перетворитися на банальний світ з нудними супермаркетами та небезпекою подорожчання проїзду в метро та цього світу іще немає натомість — є приємно освітлена метушка палата з багатьма хворими які так само поспішають – але не видужати;
а поки – чайник закипає повільно ніби величезний весільний торт а застуда – ніби колосальна ледача священна корова в індії – ніхто її не зжене з насидженого місця – таблетки для неї як забавки-кружальця – чай з малиною як останній літній дощ – ще теплий і приємний – ніщо її не зжене з нагрітого місця;
і лише вона сама дочекається слушного моменту і ніби знехотя піде до іншого – водити його палатами цього світу та нашіптувати – що кеди уже зносилися і варто би їх закинути на горіх за вікном – щоб вони стали почесною дванадцятою парою приємно і оптимістично повішених.

час весняного спалення листя нагадає про пізню осінь
поховавши всіх мертвих живим дозволяється пити і жерти
ці вогні у садах, ці кострища — які на них робляться жертви
що злітають за димом і вітер разом з димом їх містом носить
а внизу дотлівають собачі кістки — ці невдало кинуті кості

споглядай за роботою і течією споглядай за вогнем
нескінченність весни провіщається змученим таненням снігу
на обличчі землі проступають осінні емоції — стигми
поховавши всіх мертвих живі все одно пам'ятають: помремо
заберемо з собою туди ці дими це питво цю жратву і це трем…

звірі чогось злякалися
кво вадіс?.. — у слід шепочуть
квіти ідуть у зав'язі
дні переходять в ночі

сонцем а може й місяцем
небо униз кровоточить
звірі у вирій спізняться
звірі впилися скетчем

сніг стиглу землю злизує
сніг перезовує дещо
в тумані дерева сизі
і звірі крадуться знизу

шукають сліди мов речі
шепочуть – камо грядеші?…