Щастя – це проминання нам теж зникнути треба
Ян Твардовський

Не знаєш що іноді плачу перечитуючи твої вірші
найщемливіші моменти
навіть не мені присвячені

Ліжку набридли
мої вологі емоції
тож скрипить жаліючись шафі
хоч і не ми спричинили ці скрипи

Я сумна
а шафа ображена

останній її співбесідник
(тобто міль)
помер ще в минулому році від голоду
а заводити нових мені мама не дозволила

Я боюсь втратити тебе
боюсь що щастя присвячуватиму іншому
боюсь

а книжкова полиця
тільки й може
що дивитись докірливо «Книгою відповідей»
бо бачте
у цій кімнаті спало вже три пари закоханих поетів
і жоден не присвятив їй вірша

Може її проблеми реальніші
а я просто боюсь зізнатись що
ЩАСЛИВА

І не дивіться на мене так
кактусе
фіалко
ще кактусе
велика невідома рослина
і
грошове дерево

Я не поливала вас бо вся вода ішла на сльози
не ображайтесь

Як відкашлюватиму дванадцять
насняться ліки
Набридає тремтіти і зігріватись
і знов тремтіти

Щохвилини по колу по горлу
сповзають стрілки
Прокидаюсь як завжди хвора
і з грілкою

Хрипи вийшли, давай із решти
запишем пісню
Як відкашлюватиму першу
наснишся?

З наступного рядка я заб’ю на тебе
З наступного рядка я заб’ю на тебе
З наступного рядка я заб’ю на тебе
Я заб’ю
1:0

Вимальовувати хмаринками голубів
дірявити голубів дощем
дивитись крізь них на сонце
вирощувати в зіницях насіння

Намагатися відрізнити другого голуба від третього
другого від четвертого
четвертого від третього
Не розрізняти першого
загубити першого

Відганяти дощ
дмухати на дощ
дмухати на кульбаби
лоскотатися тополиним пухом
лоскотатися соняшниками
плакати соняшники
не любити насіння
не годувати голубів

Кульбабитись
тополитися
соняшниковітись
лоскотатися
любити
плекати
легшати
летіти
першою хмарою-соняшником
Загубитися

Ніколи не ставлю крапок
змушують зупинятись тексти
серця
автобуси
Місця привалу часу
що з вузликом через плече
підкорює їх маленькі вершини

Ніколи не ставлю крапок
сині діри
поглинаючі клітинки у п’ять міліметрів

Ніколи не ставлю крапок
навіть над і
хіба що рисочки
на т трансформуючи

Не хочу закрапуватись
Хочу іти іти іти
клітинками
як час
як тти тти тти

Ніколи не ставлю крапок
мені вистачає його зіниць

Він уперте мале дитя
вередливе
не приручене
мале
уперте

— Подивись, оце місяць
— Ніць!
— Та ні, це місяць!
— Ніць!!!
— Це місяць!!!
— Н-і-!-і-ць!

Він що кліткою для колеса
Він що колесом для хом'яка
Він що хом'яком для крові із твого пальця
Не приручений

Тіка′є ті′кає тіка′є ті′кає
так тільки так

Ховається в нього
(в мене)
на язиці

Тіка′є
ті′кає
тіпає
дихає
дихаємо

Ховається в мене
(в нього)
в зіницях
пальцями ніг шарудить
лоскотанням
солоно-пекучим обличчя роблячи
солоно-пекучими обличчя роблячи

Так тільки так

— А оце вовк
— Пабачка!
— Вовк!!!
— Пабачка!!!
— Послухай дідуся! Це вовк!!!
— П-А-А-Б-А-А-Ч-К-А!!!

Не приручена і уперта пабачка
Не приручений і упертий…

Лише уві сні
їстиме із наших рук
Тільки (ми) так і не навчились одне одному снитись

Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях

Ляля у зовтому
у руцях копатку
і м’явку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити

Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі

Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку

Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час

Зранку
шкіра пахне
диханням немовляти
із нотками чогось молочного

В очах
перегу-у-укуються
сонячні зайчики
гойдаючись на гілках-віях

Волосся
неначе у берези
тільки чомусь
хаос її чорних ліній електропередач
ввижається навколишнім будинкам
гарною укладкою

Ти сьогодні не виконав своєї функції
себто мене розбудило сонце