допоки дотик нам дарує драми
і серця аритмічний драм енд бейс
нам допікає рельсами-словами
передостанній опівнічний рейс

допоки сніг і ніч вважаєш другом
і ножни не міняєш на ножі
корсет вірша і батогом і плугом
притисне до ворожої межі

допоки сни снопами розсипає
роса безсоння на твоє чоло
портвейн верлібрів гасом обпікає
щоб часом надто добре не було

і диптих тіл цих перейде у соло
бо сила слова знов бере своє
та новий дотик замикає коло
так срібний день спроквола настає

*
перо скользнуло по его рубахе
я стала очень чутко спать

Вітрини, кожного дня, були закриті,
Здерті малюнки хуліганами,
Вбиті автомобілями собаки.
Не хотів ходити на трьох ногах
І вмирати від нестачі повітря.
Сьогодні, я зустрів невдаху,
З якою три години цілувався,
І розповідав про чумацький шлях.
Вона поставила розпис на моїй могилі.
Вчора, познайомився з Ним — навчив мене кохати її,
І будувати каміння.
Завтра, була дівчина в червоному платті,
Усміхалась і казала, — «ти не забудеш холодної води».
Післязавтра, ніхто не зміг розгадати підпис.

води входять у мене й руйнують мою пустелю
і падають дюни і падають мури, єгипетські сфінкси
море плаче в моїх очах за вранішнім небом
пришвартовує яхти на розбитому вщент камінні.
не питай, де дерева лишають своє коріння
голова моя ще забита осіннім листям
самотність в мені малює своє найкраще творіння
виводячи кожну лінію твердо, ніби навмисно.
ранок завжди приходить вологий і сонний на дотик,
ніби цілу ніч був на далекому південному морі
бачив рибалок, багато-багато, майже дві сотні,
допомагав їм робити якісь незначні улови.
не питай, де люди лишають своє коріння
в більшості з нас його зараз просто немає,
руйнуються легко в душі тонкі піраміди
їх змиває водою, засипає снігом, і все це зникає.

Мальчики, девочки с небосвода делают кратеры.
Мальчики, девочки возомнили себя писателями.
Каждый из них смог бы за славу отказаться от родной матери.
В продажных мозгах и нищей душе ценятся сквозные понятия.
Первый на взлет, второго-в овраг, да так, чтоб ни крика, ни шороха.
Только корабль взорвется и так, и слова разлетятся, как шелуха.
Перспективные люди, большие умы- вы забыли, видно, о совести.
Ни простой человечности, ни доброты, только смесь гордыни и гордости.

По потолку грязными пятками
прожигать следы моего присутствия,
дышать в твоё лицо ядовитыми мыслями,
бить битой раздражения,
шаркать ботинком 45-го размера
возле самого уха,
(изредка нежно покусывая его),
вонзать иголки в сочную кожу,
ставить подножку возле ямы поглубже
и не забывать подсыпать снотворное
в амброзию существу в балахоне,
с куриными крылышками за спиной.
А ты лишь одаришь отчаяньем
проходя сквозь меня.
Только что из душа
полу-мокрая, полуголая.
Расползёшься горгона змеями
и садясь за письменный стол
посмотришь в мою сторону,
погладив взглядом
преданного доппельгангера.
А я в знак благодарности,
изрежу твою душу
листьями бумаги.

Сніг біліший за шкіру вампірів
Памятаєш
Ми про них писали оповідки
На потертих аркушах
А потім спалювали і пускали за вітром
Як літачків
Повітряних зміїв
Чи загиблих воїнів за річкою

Провулок з татуюванням собак
Ще залишив слід
Того шляху
Від твоєї кухні до моєї
Від крейди
І старих касет

Гавкають бурульки
На плечі
До жетонів під нігтями

Цей сніг мене більше не ріже
Тільки залишає маленькі ямки
В котрі заливає повітря
Підпалює сніжинками
Як сірниками

Воно так палає
Особливо чомусь сьогодні

Каскадом брошенных мыслей
усыпаны ступени в преисподнюю.
Там саваном укрывается небо,
перед тем как всплыть над безликими.
Прозрачной водой,
по венам края грешников,
путешествуют души
скованные не наличием времени.
Свет и тьма отсутствуют,
прогуливая столетьями на поверхности
пропитанной жизнью.
А здесь лишь угарная серость
и созвездия белых карликов,
что шарят в карманах охраны врат
в другое измерение.
Но в тех чёрных дырах нет пропусков.
Лишь вакуум и астероиды,
завёрнутые в фантики из-под конфет.

Хоть прекрати молится не своим богам:

Зубами разгрызать стальные чётки.

Я за тебя свои полжизни не отдам,

И даже пусть упрячут за решётку.

Скулишь ты, как сучёнок, звоном меди.

Ты на меня смотри, скули и стой.

Конечно же, пардон, что я не леди,

Ведь леди матерятся тишиной.

Мы сдохнем вместе, где же спешка?

В круизы волнами тех полусладких вин!

Тебе на зло, сучёнок, выпадает решка:

Ты снова проиграл, паршивый сукин сын.